Нечуй-Левицький Іван (1838–1918) – письменник, перекладач. Народився в сім'ї сільського священика, який був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, у яких його син і навчався читати й писати. Змалку І. Нечуй-Левицький відвідав історію України з книжок у батьківській бібліотеці. У 7-му році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчив у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови. погано на сувору дисципліну, покарання й навчальні методи викладання, І. Нечуй-Левицький навчався успішно й після школи в 14-літньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 р. до 1859 р. 

Друкуватися почали у 1868 р. (“Дві московки”). Автор повістей: “Микола Джеря” (1876 р.); “Бурлачка” (1878 р.) – про життя заробітчан; “Хмари” (1874 року); “Над Чорним морем” (1891 р.) – про діяльність української інтелігенції. І. Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори “Кайдашева сім’я” (1879 р.), “Старосвітські батюшки та матушки” (1881 р.), “Афонський пройдисвіт” (1890 р.).

І. Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, зобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осел на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. 

Своєрідною рисою стилю І. Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, особливостей праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів.