Платон (427–347 до н. е.) – давньогрецький мислитель, засновник філософської школи, відомої як академія Платона. Один з основоположників європейської філософії нарівні з Піфагором, Парменідом і Сократом. 

Платон розглядає літературу як мистецтво слова, тобто світ образів. Він уважав, що література, як і інші види мистецтва, є відображенням не реально-матеріального світу, а у явлення про нього. Мистецтво, за Платоном, – це відображення відображень, тінь тіней, дослідження досліджень; твори мистецтва не дають і не можуть дати справжнього пізнання, але впливають на почуття і поведінку людини. Природу мистецтва Платон пояснював особливостями творчого акту, джерело якого – в одержимості мистецтва: це вихідний вид натхнення, який передається авторськими вищими, божественними силами. Творчість, за Платоном, – місичний (алогічний) акт, що доводить здатність мистецтва діяти на людей, “заражати їх тими почуттями й афектами, які містили їх витвір”. Мистецька діяльність, за Платоном, є лише тінь, яка відтворює використання мистецтва все те, що вже втілилося в конкретних формах реальності. Але ж і сам видимий світ існує як тінь прихованих сутностей. 

Думки Платона про надчуттєве джерело творчості, алогічну природу художнього натхнення, про “мистецтво для мистецтва” (відсутність практичної зацікавленості в мистецтві) ви побачите плідними у філософських та естетичних концепціях Нового часу.

Основне питання філософії Платон вирішує однозначно – ідеалістично. Матеріальний світ, який нас оточує і який ми пізнаємо своїми почуттями, є лише “тінням” і зроблений від ідей світу, тобто матеріальний світ вторинний. Усі явища і предмети матеріального світу минущі, виглядають, гинуть і змінюються (і тому не можуть бути справді сущими), ідеї є незмінними, нерухомими і вічними. За ці властивості Платон визнає їх справжнім, дійсним буттям і зводить у ранг єдиного предмета справжнього щирого пізнання.