Тичина Павло (1891–1967) – український поет, перекладач, публіцист, громадський та державний діяч доби УНР, директор Інституту літератури, голова Верховної Ради двох скликань, депутат Верховної Ради, Міністр освіти, академік, член-кореспондент Болгарської академії наук, лауреат державної та шевченківської премії. 

З дитинства був обдарований музично, добре співав. У 1900–1907 рр. навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), у 1907–1913 рр. – у Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті “Рада”. Ще зовсім молодим почав спілкуватися з корифеями української літератури – М. Коцюбинським, В. Самійленком. 

У 1918 р. вийшла перша збірка П. Тичини “Сонячні кларнети”. У 1920 р. виходять його збірки: “Замість сонетів і октав”, “Плуг”. У 1923 р. поет переїздить до Харкова, стає членом редколегії щомісячника “Червоний шлях”. Наступного року виходить збірка “Вітер з України”. 

У добу тоталітаризму поетові довелося вибирати між життям і поезією. Це був час жорстоких страждань та душевних зламів. У віршах П. Тичини починає з’являтися суміш нещирості й напіввимушеності. До передвоєнних збірок П. Тичини належать такі: “Чернігів” (1931 р.), “Чуття єдиної родини” (1938 р.), “Сталь і ніжність” (1941 р.) та ін. Найфундаментальнішим твором П. Тичини була симфонія “Сковорода”, яку він писав майже протягом всього життя.