Сковорода Григорій (1722–1794) – український філософ та педагог, діяльність якого має непересічне значення для розвитку національної та світової педагогіки, українського просвітительського реалізму й загалом духовності. 

Упродовж 1734–1753 рр. Г. Сковорода здобув ґрунтовні знання з гуманітарних наук у Києво-Могилянській академії, хоча повного академічного курсу не закінчив. У 1742–1944 рр. був співаком придворної хорової капелі цариці Єлизавети, отримав добру, як на той час, музичну освіту, звання регента. У 1744 р. повернувшись до Києва, оновив навчання в Києво-Могилянській академії в класі філософії. А вже в 1745 р. вирушив до Угорщини, завербувався до “Токайської комісії з заготівлі вин до царського двору” під керівництвом генерал-майора Федора Вишневського, де пробув п'ять років. Мандруючи країнами Європи. Сковородував вдосконалював свої знання, цікавився народним життям, звичаями, мистецтвом, віруванням. І все це згодом відображалося у його творах.

Викладаючи в Харківському колегіумі піїтику, синтаксис, грецьку мову, Г. Сковорода захопився античною літературою. Тоді він почав писати “Байки харківські”. Упродовж 1769–1774 рр. Г. Сковорода написав збірку прозових байок – “Байки харківські”, “Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко”, і “Діалог, чи Розмова про стародавній світ”, а також твори: “Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті” (“Розмова дружня про душевний світ”), “Кільце”, “Розмова, звана алфавіт, чи буквар”. світу”. У 1775–1776 рр. були написані: твір “Книжечка, названа Silenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська (“Ізраїльський змій”) та “Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова”. 1783–1784 рр. У 1785 р. Сковорода об'єднав віршів, написаних у різний час, у збірці “Сад божественних”. У 1787 р. написав “Вдячного Еродія” і “Убогого Жайворонка”, а в 1791 р. завершив свій останній філософський твір – “Діалог. Ім'я йому – Потоп зміїний” і присвятив його М. Ковалинському.  

Одним із перших в історії педагогічної думки України. Сковорода обстоював ідею всебічно розвиненої особистості, акцентуючи у своїх творах на особливостях розумового, морального, естетичного та трудового виховання. Заслуговує на увагу його підтвердження щодо розумового виховання, мета якого не нагромадження знань, а формування у дітей уміння самостійно мислити, робити висновки та складати набуті знання. 

У своїх філософських поглядах Г. Сковорода був ідеалістом, але в теорії пізнання світу виступав раціоналістом, стверджуючи, що все можна пізнати лише розумом. Твердження філософи про використання взаємодії розумових, моральних та естетичних чинників у процесі навчання й розвитку особистості має методологічне значення для літературної освіти й виховання загалом. очікувати на те, що в об’єктивній реальності моральне й естетичне можуть бути взаємосуперечливими категоріями, то в художньому творі – зближеними і тому максимально впливають на ступінь сприймання читачем мистецького явища. Філософ підтримує емоційно-логічний підхід до художнього сприйняття, обстоював єдність розумового і морального виховання, що є основними складниками духовного світу розвинутої особистості.

Як педагог Г. Сковорода вдосконалив методи навчально-виховної роботи в школі, засуджував авторитаризм та догматику в освітньому процесі, вимагав урахування вікових особливостей дітей, радив педагогам викладати навчальний матеріал доступно, ясно і точно. Педагог обґрунтовував ідею наочності в навчанні, використовував у Переяславському та Харківському колегіумах, окрім групових та індивідуальних уроків, додатково заняття для розширення навчальної програми, практикував також вільну гурткову форму навчання. Значну роль в освітньому процесі Г. Сковорода відводить слово, за допомогою якого розкривається сутність явищ. Сам просвітитель був чудовим майстром слова, про те, що свідчать його листи до учнів, які справедливо вважають педагогічними перлами. Він радив своїм вихованцям бути доброчесними, працелюбними, скромними і чуйними до людей. 

Його художня творчість, маючи на меті навчити людей бути щасливими, стимулювала і його педагогічні ідеї щодо читання та засвоєння літератури. Цінними є вказівки письменника щодо режиму читання, добору кращих творів, їх думливого та чуттєвого сприймання, звернення належної уваги до художніх засобів у тексті та його естетичне значення, критичне оцінювання твору. Настанова “повчати розважаючи” покращити цікавий і продуктивний процес навчання, що забезпечує не лише розумове напруження школярів, а й їх чуттєву наснагу й насолоду, особистісне прагнення до пізнавальної діяльності, яка не реалізується в активних формах інтерсуб’єктної навчальної літератури. 

Розроблені Г. Сковородою педагогічної концепції відзначені високою методичною ефективністю: для інтерпретаційної роботи письменника учнів з художньою книгою пропонуємо перекази і творчі роботи за прочитаним, для глибокого розуміння художнього твору рекомендовано використання спогадів про твори, його епістолярію тощо, що співвідноситься з художньо-біографічним вивченням методом літератури в сучасній школі. Важливою формою роботи в процесі вивчення словесності педагог уважав літературні екскурсії, наполягаючи на самостійності учнів у пізнавальній діяльності та самопізнанні в їхньому особистісному формуванні. Г. Сковорода повчав, що від самопізнання людина має перейти до саморегуляції у своїй природовідповідній практичній діяльності як заради особистого, так і спільного блага, яке є основою справжнього щастя.

Одним із перших філософських творів Г. Сковороди створений підручник з етики, написаний ним у 1753 р. для учнів Переяславського колегіуму. Лейтмотивом цього твору була думка, що найбільша людська вода – це ледарство. Для слухачів колегіуму був написаний також курс поетики “Роздуми про поезію і порадник до майстерності оної”. Значну частину віршів збірки “Сад божественних пісень” Г. Сковорода написав течію 1754–1759 pr., працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томарі в селі Коврай на Переяславщині. У 1760 р., коли працював викладачем спочатку поетики, а згодом – етики у Харківському колегіумі, написав “Байку Езопову” латинськими та українськими віршами і склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики. У 1766 р. філософ створив трактат “Вхідні двері до християнської доброчинності”, а наступного року – філософські твори “Наркіс.