Самійленко Володимир (1864–1925) – поет-лірик, сатирик, драматург, перекладач.

Народився в селі Великі Сорочинці Миргородського району на Полтавщині. Його батьком був поміщик І. Лисевич, а мати – колишня кріпачка О. Самійленко. Із 1875 р. до 1884 р. навчався в Полтавській гімназії, де став писати вірші українською мовою й перекладати українською мовою твори (“Іліада” Гомера). Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету (1884–1890 рр.), де ввійшов до літературно-мистецького гуртка “Плеяда” та брав участь у роботі товариства “Стара громада”.

У 1890 р. вийшла друком його перша збірка “З поезією Володимира Самійленка” (1890 р.). Найвідоміші його вірші: “Українська мова”, де він називає рідну мову “діамантом дорогим”, та “Вечірня пісня”, вкладена на музику К. Стеценком. В. Самійленко був редактором “Земського вісника”. 

У 1920 р. разом з урядом Української Народної Республіки переїхав до Галичини, окупованої Польщею. У 1924 р. повернувся до Києва, працював у Державному видавництві України, перекладав твори зарубіжних авторів, однак знав дев'ять мов.

Поетична спадщина В. Самійленка включає ліричні та сатиричні вірші, переклади творів класики. У своїх віршах В. Самійленко торкається традиційної теми – роль миця, мистецтво в суспільному житті (“Пісня”, “Елегії”, “Орел”, “Не вмре поезія”), закликає поету не замикатися в особистих підвищеннях, а служити людям і людству. Розкриваючи своє кредо поета, В. Самійленко звертається до прикладу великого Кобзаря, це поезії: “На роковині смерті Шевченка”, “26 лютого”, цикл “Вінок Тарасового Шевченка, 26 лютого” та ін. 

Яскраву сторінку поетичної творчості В. Самійленка стає його пейзажною та інтимною лірикою (цикл “Весна”, “Сонети”, “Її в дорогу виряджали” та ін.). Значне місце у творчості миця дає його філософська лірика, де звучати роздуми про сенс людського буття, про вічність, плин матерії в часі і просторі, про єдність матеріального і духовного початку.

В. Самійленко був яскравим майстром сатири й гумору. Кращі його сатиричні твори: “Ельдорадо” (1886 р.), “Як то весело жити на Вкраїні” (1886 р.), “На печі” (1898 р.), “Мудрий кравець” (1905 р.), “Невдячний кінь” (1906 р.). Поезії: “Дума-ця”, “Міністерська пісня”, “Новий лад” стали яскравими зразками нещадної політичної сатири. Афористичність мови, стилістика і точність вислову, куплетна форма окремих поезій надають сатиричним творам виразності й привабливості.

З успіхом виступав В. Самійленко і в жанрі драми, написавши кілька комедій, драматизованих гуморесок: “Драма без горілки” (1895 р.), “Дядькова хвороба” (1896 р.), “У Гайхан-бея” (1897 р.), а також визначальну драматичну поему “Чураївна” (1894 р.).