Драма

Теорія драми в її історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть. Арістотель у своїй праці “Поетика” розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає через співчуття і жах очищення (катарсис), що на багато століть сформулювала підходи до драми. Н. Буало, Ф. Шіллер, Г. Гегель, Ф. Прокопович та ін., також в основу своїх концепцій драми ставили дію. Однак підходи в кожного з них були різні. 
Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало (“Мистецтво поетичне”) містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу). Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва: відбулася демократизація драми та її мови. На початку XIX ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії в мистецтво художнього слова. 
Теоретики літератури відзначають два жанрових типи драми. Перший – “арістотелівська”, або “закрита” драма. Вона розкриває характери персонажів через їх вчинки. Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами: зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Еврипіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Ф. Шіллер, Г. Лессінг), розвивалася в літературі XIX ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, О. Островський, І. Карпенко-Карий, І. Франко). 
Існує драма й у сучасній драматургії. Іншим жанровим типом є “неарістотелівська” або “відкрита” драма. В її основі лежить синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но у Японії, музична драма в Китаї, “Обітниця Яугандхараяти” в Індії, “Перси” Есхіла в Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Б. Брехт, Н. Хікмет, М. Куліш, Е. Іонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц). Якщо в цьому жанровому типі домінують епічні елементи, то така драма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, І. Кочерги. У центрі зображення ліричної драми – внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв’язки (“Чарівний сон” М. Старицького, “Одержима” Лесі Українки, “Соловейко-Сольвейг” І. Драча). 
Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише в колективній творчості письменника, режисера, художника, композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-мистецького життя. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії тощо.

Власне драма – п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої – переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. 

Драма відображає життя в діях. Це один із основних жанрів драматургії; літературний твір, побудований у формі діалогу чи полілогу дійових осіб без авторської мови. Драму призначено для сценічного виконання, орієнтовано на видовищну виразність. Це п’єса з гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в постійній напрузі.

Зародження драми як жанру можна помітити в драматургії античності (“Іон” Еврипіда). Частина літературознавців уважає, що драма як окремий жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками драми стали Д. Дідро, Л. Мерсьє та Г. Лессінг, які обґрунтували її специфіку та значення для розвитку літератури і театру. Вони ж і першими втілювали в життя теоретичні положення, давши світові так звану міщанську драму (Д. Дідро – “Позашлюбний син”, “Батько родини”; Л. Мерсьє – “Дезертир”, “Незаможний”; Г. Лессінг – “Міс Сара Сампсон”, “Емілія Галотті”). В основі цих творів лежали сімейно-родинні конфлікти. 
На рубежі XVIII-XIX ст. міщанська драма в західноєвропейській літературі зазнала серйозних змін. У ній переважає дидактичне начало, герої існують у тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драмі посилюються мелодраматичні елементи, простежується зародження нового жанру – мелодрами. Поряд з реалістичною драмою (Р. Роллан, Дж. Прістлі, А. Міллер, В. Гавел) важливу роль відіграє інтелектуальна драма, пов’язана з філософськими засадами екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, Ж. Ануй), а також драма абсурду. 
В українській літературі драма з’являється на початку XIX ст. (“Наталка Полтавка” І. Котляревського, “Чари” К. Тополі, “Чорноморський побит” Я. Кухаренка, “Купала на Івана” С. Писаревського). У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого – враховано досвід західноєвропейської драми кінця XVIII ст. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській драмі, помітними були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через обставини родинного плану порушувалися важливі суспільні проблеми (“Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Лимерівна” П. Мирного). 
З 80-х ХІX ст. спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв драми, з’являються твори з життя інтелігенції, мешканців міста, порушуються проблеми взаємин села і міста (“Не судилось” М. Старицького, “Доки сонце зійде…” М. Кропивницького, “Житейське море   І. Карпенка-Карого, “Украдене щастя” І. Франка, “Нахмарило” Б. Грінченка). 
На рубежі XIX–XX ст. переважає соціально-психологічна драма. Потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку XX ст., виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами в екстремальних умовах (“Кассандра” Лесі Українки). Саме в творчості Лесі Українки чи не вперше в українській драматургії сягає свого апогею інтелектуальна, неоромантична драма, у якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, досить складні й витончені інтелігентні переживання. 
Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспільно-політичні проблеми засобами психологічної драми (“Молода кров”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”). Найвидатнішим представником українського ренесансу в драмі став М. Куліш (“Зона”, “Патетична соната”, “Вічний бунт”, “Маклена Граса”). Активно розвивався цей жанр у повоєнні роки. Соціально-побутова та психологічна драми домінують у творчості М. Зарудного, О. Коломійця, Ю. Щербака, Л. Хоролець, О. Корнієнка.

Алгоритм роботи з драматичним твором:
1. Ознайомлення з будовою тексту (перелік дійових осіб, опис місця дії, слова дійових осіб, пояснення автора).
2. Розповідь про автора.
3. Розгляд ілюстрацій, зіставлення їх з ремарками до тексту.
4. Читання твору із супровідним аналізом (спочатку вчитель, потім – учні; чи запам’ятали дійових осіб.)
5. Бесіда на розуміння 1-ї дії.
6. Повторне читання (мовчки діти).
7. Бесіда на розуміння прочитаного.
8. Розгляд і аналіз ілюстрацій, зіставлення їх з частинами тексту.
9. Читання в особах, вибіркове читання, перевірка орієнтування в тексті на швидкість.
10. Рефлексія.
11. Домашнє завдання: прочитати другу дію, вибрати собі роль, виразно прочитати.
2-й урок: характеристика головних дійових осіб.
3-й урок: інсценізація твору. Колективна дискусія, рефлексія.