Франко Іван (1856–1916) – письменник, учений, перекладач, філософ, громадський діяч. Після Дрогобицької гімназії вступив до Львівського університету. Через 16 років закінчив Чернівецький університет. У 1893 р. захистів у Відні докторську дисертацію. Організатор видання “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”.

Друкована спадщина І. Франка сягає 50 томів “Зібрання творів”. Відомий визначними творами політичної лірики: “Гімн”, “Каменярі”, “Товаришам із тюрми”.

У збірнику “Зів’яле листя”, “Мій ізмарагд” переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Авторські поеми: “Панські жарти”, “Смерть Каїна”, “Похорон”, “Іван Вишенський”, “Мойсей”, оповідань “бориславського циклу”, повістей “Борислав сміється”, “Захар Беркут”, “Для домашнього вогнища”, “Перехресні стежки” та ін. Написав драматичні твори “Сон князя Святослава”, “Кам'яна душа”, “Украдене щастя” та ін.

Автор праць з історії та теорії літератури, перекладач творів з польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавілонської та інших мов. Твори І. Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії викладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано.

І. Франко в своїх працях піддавав критиці сучасні йому галицькі читанки для народних шкіл, складені безсистемно, на зразок підручників із релігії (здебільшого невдалі переклади польських). Уроки за такими підручниками перетворювалися на схоластичне читання й переказ текстів навіть без елементарного аналізу їх змісту.

У статті “Ученицька бібліотека в Дрогобичі” письменник зазначив: “Сеся система немов умисне вирахована на те, щоб зробити і найбільш можливого учня тумаком, недоумком, <...> прогнати всю охоту до самостійного мислення”. Такий стан викладання хвилював І.Франка, бо він уважав, що основне завдання школи − вчити дітей мислити й діяти самостійно.

У статті “Конечність реформи навчання російської літератури по наших середніх школах” він різко критикував спрощеність змісту й методів викладання літератури. Можливості для читання в позаурочний час були також обмежені, бо високохудожні твори української та зарубіжної літератури шкільні бібліотеки не були укомплектовані, а з тих книжок, які прийшли до шкільних бібліотек, вилучалися цілі сторінки. Обурюючись цим, письменник наголошував на великій ролі читання в розвитку пізнавальної діяльності учнів не лише в наукових працях, а й у художніх творах: “Грицева шкільна наука”, “Олівець”, “До світла”, “Малий Мирон”, “Борис Граб” та ін.

У статті “Наші народні школи та їх потреби” І. Франко писав, що стара школа зовсім не задовольняла вимоги часу, прогресивної педагогіки та вимоги народу. Мета, завдання і зміст освіти та виховання, на його думку, полягають у тому, щоб забезпечити через школу правильне розумове, фізичне і моральне виховання, навчати учнів правильно мислити, а це можливо тільки тоді, коли навчання проводитиметься рідною мовою учнів, яка має велике значення у вихованні любові до рідного слова, його краси, чарівної милозвучності. Важливим засобом такого виховання дітей мала бути народна творчість і художня література. У своїй критиці незадовільного стану освіти і шкільної справи в Галичині І. Франко викривав і погану організацію освіти, навчання та виховання молоді в середніх і вищих навчальних закладах Галичини, які були відірвані від життя, не давали молоді потрібні знання, не навчали її самостійно мислити, а перетворювали голови молодих людей у ​​сховища далеких від життя готових формул.