Трагедія

Трагедія виникла з ігор сумного характеру в честь бога Діоніса восени, коли греки проводжали його на зимову сплячку. Виникнення трагедії пов’язане з міфом про смерть бога Діоніса. Його смерть оплакували в дифірамбах. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл – третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні – оплакування загибелі героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні – розповіді про події і обставини. Хор був учасником трагічного дійства. У трагедії Есхіла “Перси” хор виражав позицію суспільства, яка була протилежною до позиції героїв, у трагедії “Агамемнон” хор представляв психологію народу. Хор міг вступати в діалог з героями трагедії. На думку Арістотеля, основне у трагедії – дія, трагедія може обійтися без характерів. Арістотель торкається композиції трагедії. Вона включає пролог, епісодії, ексод, хорову частину. У хорову частину входять парод і стасим. Пролог – частина трагедії перед виходом хору, епісодій – частина трагедії поміж хоровими співами, ексод – частина трагедії, після якої немає хору. Парод – перший виступ хору, ексод – останній. Арістотель вважав, що композиція трагедії повинна бути заплутаною, відтворювати жахливе і гідне співчуття”. 
Найвизначнішими зразками української трагедії XIX ст. були “Переяславська ніч”, “Кремуцій Кодр” М. Костомарова, “Сава Чалий” Івана Карпенка-Карого, “Оборона Буші” М. Старицького. Горизонти української трагедії розширюються у XX ст. З’являються трагедії “Роман Великий” В. Пачовського, “Ярослав Осмомисл” М. Грушевського, “Між двох сил” В. Винниченка, “Коли народ визволяється” Я. Мамонтова, “97” М. Куліша, “Дума про Британку” Ю. Яновського, “Фауст і смерть” О. Левади.