Арістотель (384–322 до н.е.) – давньогрецький філософ, учень Платона. У 18 років Арістотель самостійно дістався до Афін і вступив до академії Платона, шанувальником якого вже був три роки. Завдяки своїм успіхам у науковій діяльності Арістотелю надали місце викладача в академії. У 347 р. до н.е. після смерті Платона Арістотель переселився в м. Вівтарів. Через п’ять років македонський цар Філіп запросив філософа виховувати свого сина Олександра. У 339 р. до н.е. Філіп помер і Арістотель повернувся до Афін, де  заснував власну школу під назвою “Лікея”. Спосіб навчання учнів в Арістотеля був специфічним: він читав лекції про метафізику, фізику та діалектику, прогулюючись по саду під зеленню дерев. Він заклав основи біології, фізики, етики, логіки, психології, соціології. Основні твори: “Нікомахова етика”, “Поетика”, “Історія тварин”. 

Арістотель убачав джерело мистецтва в об’єктивній реальності, форми і смисли якої митець наслідує (теорія мімезису): “Твори епосу, трагедій, а також комедій і дифірамбів... – усе це загалом наслідування”. Він визначив об’єкти наслідування (характери, пристрасті, дії), засоби наслідування (ритм, гармонія, слово), способи наслідування (від першої особи, у формі повідомлення, у формі дії). На думку Арістотеля, здатність до наслідування властива людині з дитинства. Однак поет – не копіювальник, відтворювач навколишнього світу, а творча особистість, яка створює художні речі завдяки техне (ремеслу, мистецтву, описаному в трактаті “Поетика”). 

До літературної творчості Арістотель ставився як до усвідомленого акту відтворення реалій в їх природному, уявлюваному або бажаному вигляді. Звідси виводиться пізнавальне і виховне значення літератури. Надмета античного мистецтва, на його погляд, полягає в тому, щоб “пом’якшувати дикість прагнень”, надавати їм “культурного характеру”. Механізм такого “пом’якшення” раціоналізував призначення літератури: коли людина має змогу спостерігати начебто збоку (через мистецтво) свою дикість, то починає усвідомлювати її і “соромиться”, утихомирюється, улагіднюється. На цьому ґрунтувалися твердження про катарсис – естетичне переживання, яке зумовлює моральне вдосконалення. Відповідно найвищою метою мистецтва, зокрема і літератури, оголошувалися повчання, виховання, дидактизм, користь для того, хто сприймає твір.