Епос

Епос – багатозначний термін, який означає за літературною традицією оповідну поезію, зароджену в глибокій минувшині як форму зображення героїчних вчинків певного персонажа, важливих подій тощо (“Іліада” та “Одіссея” Гомера, ісландські саги, українські думи тощо). Епос має власну образну систему мовних засобів, прагне відтворити довкілля в його об’єктивній сутності, в об’єктивному перебігові подій, сюжетному їх розвитку, неначе поза втручанням автора. Йому властиві розмаїті засоби викладу: розповідь, оповідь, діалог, монолог, авторські відступи. Оповідь або розповідь ведеться переважно в минулому часі, подеколи – у теперішньому, зрідка – у майбутньому від третьої особи (розповідач) чи першої (оповідач). Мова епосу – зображально-пластична, описова. 

Епічні твори – твори розповідні. У підручниках з літературного читання цей рід літератури здебільшого представлений прозовими творами: художніми оповіданнями, казками (літературними й народними), легендами, уривками з повістей, а також віршованими розповідними казками, байками, епічними віршами і т. ін. Сюжет є основою епічного твору, він його цементує. Зображення у розвитку, певній послідовності подій, персонажів, їхніх характерів, вчинків, мотивів поведінки, взаємостосунків визначає шлях аналізу твору. Однією з основних особливостей епічних творів є присутність у них оповідача, який розповідає про події. Найчастіше розповідь ведеться від третьої особи, тобто зміст розкривається у формі авторської розповіді про людей, тварин, їхню взаємодію з навколишнім світом, міжособистісні взаємини і т. ін.  Структурно особливості епічних творів подано в таблиці.

Таблиця 1