Нарис

На сьогодні в жанрі нарису відбулися певні трансформації: зменшення обсягу, збільшення ілюстрацій, додавання, за можливістю, відео та аудіозапису, насиченість порадами та корисною інформацією тощо. Проте як портретний, так і подорожній нарис не втратили своєї актуальності, а навпаки, все більше стають затребуваними суспільством. Окремі дослідники на основі аналізу окремих нарисів вилучають цей жанр за межі художньої літератури і зараховують винятково до публіцистичних творів, але можна зробити такий висновок: значна частина нарисів містить суттєву частку публіцистичності, але публіцистика не є обов’язковою для всіх творів цього жанру, а без документальної, фактологічної основи вони неможливі.

Нарис – твір художньо-публіцистичного жанру, у якому описуються реальні люди та події, одна з модифікацій епічної літератури малої форми – оповідання, зокрема новели, від якої відрізняється відсутністю єдиного конфлікту, що стрімко розвивається, фрагментарною або незавершеною фабулою, фактологічністю, документальністю, реальністю зображуваного, заангажованістю масмедіа.

У художній літературі нарис – один із різновидів наративу соціальної чи соціально-політичної тематики та проблематики. У публіцистиці нарис – один із найголовніших жанрів як відгук на цікаву подію, розкриття образу суспільно значущої особи, створення колективного портрета суспільної групи, авторська розповідь про звичаї, побут спільноти регіону, країни тощо, оперативно оприлюднена, зазвичай у масмедіа. За проблематикою та тематикою розрізняють лірико-філософські, мемуарні, дидактичні, етнографічні, подорожні нариси або ж цикли різнотематичних, різносюжетних нарисів, пов’я­заних спільністю проблематики.

Основні ознаки нарису – портретність, писання з натури за мінімальної вигадливості характерів, пейзажів тощо, творення типізації добором особливо притаманних людям чи явищам рис. Правдива описовість як жанрово-стилістична умова нарису диктує його композиційну побудову: ослабленість або відсутність сюжету, умовну психофілософічну, фактологічну незалежність частин описуваного між собою. Мова нарису передбачає публіцистичні відступи, ідейну, релігійну тощо світоглядну вмотивованість, наукове узагальнення, строгу фактологічність, адже служить інструментом демонстрації та перспективного вирішення проблем громадянського та морального стану суспільства через його реальних носіїв – певних особистостей, реальні факти і явища суспільного життя, а не метафоричний показ розвитку характерів через конфлікти, як у суто художніх жанрах: новелі, повісті, романі.

Види нарису:

– портретний (образ героя не вигаданий, а взятий із реальної дійсності й поданий зазвичай під власними іменем на соціальному фоні);

– проблемний (публіцистичне висвітлення певної проблеми, у якому автор вступає в діалог із потенційним реципієнтом художньо-публіцистичними засобами на сторінках періодичних видань поряд з аналітичними статтями як їх вищий інформаційно-аналітичний рівень);

– подорожній (розповідь автора про побачене, почуте під час його реальної подорожі, який може містити й елементи інших видів нарису);

– історичний (хронологічний, науково-популярний виклад історії предмета дослідження, розвідки – “Нарис історії України” А. Жуковського, О. Субтельного, “Начерки історії української літератури” Б. Лепкого тощо).

Серед українських “нарисовців” – відомі письменники та журналісти-публіцисти: Панас Мирний (“Подоріжжя од Полтави до Гадячого”), І. Франко (“Вугляр”), І. Нечуй-Левицький (“З давніх часів: про гетьмана Богдана Хмельницького”), Леся Українка (“Сліпець”), М. Коцюбинський (“Хвала життю!”, “На острові”) та ін.