Сюжет

Сюжет поділяється на дві частини: основний конфлікт і фабула – той ланцюг конкретних подій, у яких цей конфлікт відбувається.

Сюжет у ліричному творі називають ліричним сюжетом, бо йдеться про ланцюг опредмечених мовленням душевних порухів, які мають свої вузли і свій розвиток у художньому тексті. Сюжет відбиває суперечності змальованого життя, виражає естетичну концепцію дійсності митця, тісно пов’язаний з ідеєю художнього твору і є засобом її розкриття, естетичного вияву. Водночас у сюжеті проявляється фабула, яка зцементовує і пов’язує в єдність різноманітні його елементи. Сюжет та фабула складають нерозривний конструктивний компонент твору, що проявляється відповідно на рівні ціннісно-аксіологічному та предметно-пізнавальному. 
У художньому тексті сюжет і фабула оформляють взаємини та боротьбу характерів і обставин, виражають конфлікт твору. Термін “сюжет” застосували у XVII ст. класицисти П. Корнель і Н. Буало, відштовхуючись від Арістотеля, який називав сюжетом пригоди міфічних героїв, що їх запозичували драматурги пізніших часів; він розрізняв фабулу (міфос) і її живе “словесне вираження”. Проблему перетворення фабули на “цілісну дію”, тобто сюжет, розглядав Г.-Е. Лессінг у трактаті “Лаокоон, або Про межі малярства й поезії” (1766 р.). 
У XVII – на початку XIX ст. термін “сюжет” вживали стосовно малярства у значенні “тема”, а в середині XIX ст. – позначали систему подій у художньому творі. 
З огляду на те, що подія чи система подій у творі протікають у часі, мають причинно-наслідкові зв’язки, відзначаються відносною завершеністю, то виділяють такі елементи (вузли) сюжету: експозицію, зав’язку, розвиток дії, кульмінацію, розв’язку. 
Сучасне літературознавство оперує поняттями “зовнішній сюжет” (формування, розкриття характеру безпосередньо через його участь і самовиявлення в дії) і “внутрішній сюжет” (розвиток і виявлення характерів опосередковано, через зміни в психіці героя). Сюжет із перевагою зовнішньої дії будуються на перипетіях, інтригах, внутрішній сюжет – на колізіях. Сюжети, події в яких розгортаються в часовій послідовності, називаються хронікальними (“Велика рідня” М. Стельмаха, “Марія” У. Самчука та ін.). Застосовується хронікальний сюжет тоді, коли мовиться про різноманітні пригоди героя. Такі сюжети називають ще пригодницькими або авантюрними, вони відомі з античної доби (“Одіссея” Гомера, “Ефіопік” Геліодора, “Дафніс і Хлоя” Лонга, “Левкіппа і Кітофонт” Ахілла Татія та ін.). У пізніші часи – “Історія Жіль Блаза” А.-Р. Лесажа. На такому типі будується авантюрний “роман випробування”, що успішно розвивається навіть у XIX і XX ст.: випробування наполеонівського парвеню у французькому романі, нігіліста, емансипованої жінки тощо. Подібні твори багатоконфліктні.
Хронікальні сюжети побутують у романах виховання (“Літа мандрів Вільгельма Мейстера” Й.-Б. Гете, “Великі надії” Ч. Діккенса, “Пенденніс” В. Теккерея). Хронікальне сюжетотворення зазнало значної еволюції, подолавши шлях від змалювання пригод і авантюр до осмислення процесів внутрішнього життя героя? Сюжети, де події розвиваються в причинно-наслідкових зв’язках, називаються концентричними, або сюжетами “єдиної дії”. Особливість їх у тому, що вони сприяють глибокому дослідженню конфлікту, структурній цілісності твору. Ще класицист Н. Буало обстоював сюжети “єдиної дії” задля зосередження на одному вузлі подій. 
У драмі концентричні сюжети панували аж до середини XIX ст. Переважають вони і в епічних творах, особливо в новелах та оповіданнях, але охоплюють і повісті, романи, епопеї (“Юлія, або Нова Елоїза” Ж.-Ж. Руссо, “Червоне і чорне” Стендаля, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та Івана Білика, “Місто” і “Невеличка драма” В.Підмогильного). 
У художній практиці хронікальні й концентричні засади сюжетобудування нерідко співіснують, ретроспективними тенденціями та ущільненим часопростором (“Більярд о пів на десяту” і “Очима клоуна” Г. Белля, “Кентавр” і “Ферма” Дж. Апдайка, “Санаторійна зона” М. Хвильового, “Кров людська – не водиця” М. Стельмаха, “Диво” П. Загребельного). Ще складніші взаємовідносини між хронологічними й концентричними началами в розгалужених і багатолінійних сюжетах, де декілька сюжетних ліній розвиваються паралельно, перехрещуються між собою, доповнюючи одна одну або виступаючи контрастом (“Сестри Річинські” Ірини Вільде, “Волинь” У. Самчука, “Сага про Форсайтів” Дж. Голсуорсі, “Життя проти смерті” Марії Пуйманової). У системі сюжетних зв’язків розвиваються характери й конфлікти, сам характер епохи. Сюжетність – важлива якість мистецтва слова, театру і кіно.