Гнатюк Іван Федорович (народився 27 липня 1929, с. Дзвиняча   Тернопільської області –  помер 5 травня 2005, м. Борислав) – український поет, прозаїк, перекладач. Член Національної спілки письменників України (1967). Національна премія України імені Тараса Шевченка (2000).

Восени 1944 р. батько майбутнього письменника був мобілізований до Радянського війська і в останній день Берлінської битви загинув, залишивши дружину з чотирма неповнолітніми дітьми. Ставши напівсиротою, Іван Гнатюк по закінченні сільської школи вступив до Кременецького педагогічного училища, але на початку другого курсу навчання був раптово заарештований. По дорозі до вʼзниці утік і невдовзі подав документи до Бродівського педучилища, що на Львівщині. Проте 27 грудня 1948 p. знову був заарештований і після чотиримісячного слідства засуджений за зв’язок з Організацією Українських Націоналістів на 25 років неволі з відбуванням покарання в спецтаборах так званого Берлагу на Колимі. 6 лютого 1956 р. був звільнений “на основании определения Магаданского облсуда от 10 ноября 1955г. как страдающий тяжелым недугом”. Політичних вʼязнів, звільнених із-за ґрат за станом здоровʼя, випускали на волю лише за умови, що хтось із рідних через союзне Міністерство внутрішніх справ давав письмову згоду взяти приреченого на своє утримання як інваліда й доглядати до самої смерті. Таку довідку-згоду дала Іванові Гнатюку його майбутня дружина, з якою він після її звільнення з концтабору випадково познайомився у 1954 році. Одначе, коли І. Гнатюк приїхав до Борислава, де вона мешкала, органи Держбезпеки буквально вигнали його за межі Західної України, мотивуючи своє рішення тим, що в сусідній Угорщині неспокійно.

Друкуватися почав 1960 року. Для творчості характерна традиційна поетика і схильність до пристрасних публіцистичних інтонації, часом гнівної інвективи. Опублікував також книгу спогадів “Бездоріжжя” (2002 р.) та публіцистики “Свіжими слідами” (2004 р.)