Дімаров Анатолій Андрійович (при народженні Анатолій Андроникович Гарасюта; нар. 05 травня 1922 року, хутір Гараськи, офіційно Миргород – помер 29 червня 2014, Київ) – український прозаїк. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1982 р.).

Народився в сім’ї учителя Андроніка Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки заради безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи й дала дітям своє дівоче прізвище. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. Пережив Голодомор в Україні 1932–1933 рр. Воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був командиром партизанського загону, його поранено і сконтужено. Нагороджений, як учасник війни, орденами й медалями. Протягом 1950–1951 рр. навчався в Літературному інституті імені М. Горького в Москві, у 1951–1953 рр. – у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах.

А. Дімаров є автором нарису “Дві Марії”, збірки оповідань та новел “На волинській землі”, “Волинські легенди”, повісті “Син капітана”, романів “Його сім’я”, “Ідол”, романної дилогії “І будуть люди” (відзначена Державною премією України імені Т. Г. Шевченка), збірки повістей “Постріли Уляни Кащук”, автобіографічної трилогії “На коні й під конем”, циклу повістей  “Сільські історії”,  “Містечкові історії”,  “Боги на продаж. Міські історії”. Написав кілька захоплюючих книжок для дітей: “Про хлопчика, який не хотів їсти”, “Для чого людині серце”, “Друга планета”, “Тирлик”.