Метонімія

Метонімія – троп, що полягає у перенесенні назви одного поняття на інше не за ознакою подібності, як у метафорі, а на ґрунті асоціації суміжності, тобто на основі близьких, реально наявних зв’язків, відношень, у яких перебувають між собою певні поняття. Такими зв’язками можуть бути: приналежність до одного кола явищ, до понять одного порядку, часові, просторові, причинно-наслідкові та інші відношення. 
Розрізняють метонімію місця, у якій заміщення відбувається за принципом – географічна назва місцевості (села, міста, річки, краю, країни) замість населення, людей, що на ній перебувають, наприклад: Умань зустрічає гостей; зала аплодує; метонімію матеріалу – назва матеріалу замість виробу (речей, предметів) з нього, наприклад: ходить уся в шовках; срібло у вухах; кришталь на столі; столове срібло; метонімію належності – вказівка на ім’я творця (імені чи прізвища письменника) замість назв його творів, наприклад: читати Довженка; перекладати Шекспіра; метонімію вмісту – взаємозаміна між назвою посуду і її вмістом чи навпаки, наприклад: хоч відро пий, поставила на стіл суп; метонімію засобу – замість назви дії, її наслідків вказівка на знаряддя праці, наприклад: усе пішло під ніж; та под.: відділ у відпустці (співробітники відділу), подай англійську (підручник з англійської мови), немає серця (жорстокий) тощо.
Метонімія є стильовою рисою живої розмовної мови; як скомпресована, згорнена номінативна структура зручна для використання в усному мовленні, відповідно продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм, на зразок виразів: його знає весь будинок; село повчало; район знайшов кошти; інститут підтягнувся; міністерство згодне тощо. 
Метонімія у художньому мовленні дає змогу сфокусувати увагу на найважливішому слові, дає змогу виділити найбільш характерну рису, ознаку об’єкта зображення та глибоко і яскраво, почасти в несподіваній формі, її показати. Наприклад: А як тепер співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її? (Л. Костенко); Дніпро на нас розсердився, плаче Україна; І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слов'янофіли Так і претесь... І всі мови Слов'янського люду – Всі знаєте. А своєї Дастьбі…(Т. Шевченко).