Культура читання

Культура читання – основа розвитку читача, його інтелектуально-емоційного, естетичного та духовного потенціалу, кількісні та якісні показники свідомості, діяльності й спілкування, одночасно це продукт і фактор розвитку особистості.
У поняття “культури читання” включають як елементарні вимоги бібліотечної етики (наприклад: не загинати сторінки в книзі, не робити в ній позначки тощо), так і серйозне ставлення до читання як до можливості пізнання світу і використання книги для самоосвіти, розвитку, організації та вдосконалення своєї праці. До того ж, це і правильна організація читання з урахуванням і дотриманням гігієнічних, фізіологічних і психологічних засад та застосуванням різних методів роботи з книгою залежно від її змісту, мети читання, наявного часу. 
Суттєвою рисою культури читання є цілеспрямованість. Читач із високою культурою читання вибирає книги згідно з поставленою метою. Розуміючи значення читання, він не обмежується лише художньою літературою, а читає науково-популярні книги, щоб розширити культурний світогляд, стежить за спеціальною літературою для підвищення своєї кваліфікації. Наступна вагома риса культури читання – різнобічність. Цілеспрямоване різнобічне читання дає найкращі результати, якщо воно ведеться системно і в певній послідовності. Систематичність і плановість – надзвичайно важливі риси культури читання. Найбільш ефективним є ознайомлення з літературою за принципом – від легкого до більш складного, бо читання кожної наступної книги розширює і поглиблює коло інформації, отриманої раніше, тим самим знання закріплюються, краще засвоюються. Характерною особливістю культури читання є вміння розуміти прочитане, знаходити найголовніше й найцінніше.
Культура читання формувалася й видозмінювалася протягом всієї історії людства. Її розвиток і трансформація залежали не лише від суспільно-політичних, соціокультурних та економічних умов, але й від появи нових носіїв інформації. В історії формування поняття “культура читання” можна виокремити декілька періодів. Воно розвивалося упродовж століть і увібрало в себе чимало значень, які вкладалися в нього залежно від того, як розуміли функцію читання в суспільстві. 
З початку утвердження християнства та утворення Давньоруської держави культура читання сприймалася як культура спілкування з Божественним Словом. У XV ст., коли читання стало доступним різним верствам населення, сформувалася пізнавальна функція читання. У XVIII ст. виникло нове ставлення до читання як до засобу підвищення рівня освіти, отримання знань, тож формується утилітарна функція читання. Основою поняття “культура читання”, його визначальними елементами стали: вибір книги, співставлення книги і мети читання; вміння розуміти текст і закріплювати прочитане. 
У XIX ст. читання набуває нової – самоосвітньої – функції. Проблема культури читання пов’язується із проблемою пошуку потрібної книги і вмінням користуватися нею для самоосвіти. Тоді ж поняття “культура читання” збагатилося такими елементами, як “любов і звичка до читання”, “методи читання”, “прийоми читання”. На початку XX ст. з’являються роботи, присвячені психологічним аспектам культури читання. Робиться спроба класифікувати способи читання залежно від змісту книги і мети читання. Поняття “культура читання” охоплює уміння вести записи, конспектувати прочитане, зберігати інформацію, а також гігієну читання. У другій половині XX ст. формується уявлення про культуру читання як про систему знань, умінь і навичок, необхідних читачеві для роботи з книгою. Великий інтерес викликає такий аспект культури читання, як раціональне та швидкісне читання. 
Сьогодні термін “культура читання” свідчить про кваліфікацію читача. Сучасну культуру читання можна трактувати як стратегію діяльності в інформаційному текстовому просторі, що включає вміння знаходити потрібну інформацію, адекватно її сприймати й оцінювати, творчо використовувати для власного розвитку. Сьогодні культура читання полягає також і в умінні працювати з різними носіями інформації, як давніми – паперовими (книги, газети, журнали), так і сучасними – мікроносії (мікрокарти, мікрофіші), магнітні носії (магнітні стрічки-плівки, магнітні та цифрові карти, диски), перфоносії (перфокарти, перфострічки), електронні (дискети, оптичні диски, флешкартки).