Білий вірш

Білий вірш, верблан – неримований вірш з чіткою внутрішньою метричною структурою у системах віршування, які використовують римування віршів (у силабо-тонічній та новоєвропейській силабічній системах віршування). З’явився у старофранцузькій поезії у вигляді 5-стопного неримованого ямба. Застосовується у віршованих драматичних творах, оскільки, зберігаючи емоційність та художність мови, наближає діалоги до розмовного мовлення: 

Бракує арфі струн, співцеві слів! 

Колись ти чув, як на пророчий голос 

руїна озивалась. Я ж почула, 

Як ти, співець, хотів луною бути 

оцій руїні… Дай її сюди! (Леся Українка) 

У ліриці, коли йдеться про білий вірш, використовуються будь-які розміри, як дво-, так і тристопні: 

Уже тоді, оповесні, коли 

Горища пахнуть першим сіном 

І гарбузи цвітуть між картоплями, 

Уже тоді прощання полохливе 

Носив я в серці – ношу кам’яну. 

Мені вже бачились підбиті горем очі 

І повні вуха сліз на вицвілій подушці, 

І губ краї, опущені в печаль… (М.Вінграновський) 

Плакати довго Єгипет не сміє. Умив свої пальми, 

Руно зелене та буйне ланів понад нільських скропив 

І підновив позолоту блискучу в розлогій пустині, 

Та й усміхається знову, – таємнії радощі Сфінкса! (Леся Українка).

Білим віршем написані драматичні твори В.Шекспіра, Лесі Українки, І.Франка, М. Старицького, І.Кочерги.