Ідилія

Ідилія – початково в античній літературі короткий ліричний твір, пізніше – зображення ідеального життя на лоні природи. 

Ідилія – поетичний жанр, який вирізняється темою і настроєм та не пов’язаний з певним родом літературним. Може мати епічний, ліричний і драматичний характер. Тематично зосереджуючись на звичайних реальностях буття (народження, кохання, шлюб, родинне щастя, праця, доброчесне життя, смерть), ідилія завжди пройнята настроями умиротворення, внутрішньої гармонії, радості від спілкування з природою. Найхарактернішою ознакою ідилії як форми буколіки є прикрашене, ідеалізоване зображення життя простих людей (найчастіше пастухів) на лоні природи; персонажі й ситуації в ідилії нереалістичні, мають умовний характер.
У українській поезії ідилічні картини життя зображено у творах Т.Шевченка, зокрема у віршах “Садок вишневий коло хати…, “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”), “І досі сниться: під горою…”. І.Франко у вірші “Ідилія” (зб. “З вершин і низин”, 1887) надав ідилічному епізодові алегоричного смислу та пов’язав його з революційною боротьбою. Ідилія викликала інтерес не лише в ліриків, а й у прозаїків та драматургів: “Маруся” Г.Квітки-Основ’яненка, “Сон” Марка Вовчка, “Орися”, “Дівоче серце” П.Куліша, “Лісова ідилія” І.Франка, “Три ідилії” М.Рильського тощо.