Дикція

Термін з словника-довідника

Section 1

Дикція – манера вимовляння звуків і слів; уміння ясно, чітко вимовляти звуки, склади, слова в процесі мовлення, читання, декламації. Хороша дикція досягається через управляння в артикулюванні звуків, в читанні скоромовок, складних звукосполучень, у зміні темпу і тембру голосу тощо. Робота над дикцією проводиться в 1-му класі, ускладнюється у наступних класах; проводиться в міру необхідності.

Джерело:

Методика навчання освітньої галузі “Мови і літератури”: термінологічний словник-довідник вчителя початкової школи / ук.: Г.П. Волошина, Л. М. Роєнко. Умань Україна : Видавець “Сочінський М. М.”, 2016. 288 с.

Дикція

Дикція

Дикція характеризує ступінь чіткості вимови слів, складів, звуків під час розмови, співів, художнього читання. Правильна дикція у житті людини має важливе значення. Як правильне і чітке письмо полегшує читання, так і гарна дикція робить успішним наше усне спілкування. І навпаки нерозбірливе, гаркаве, занадто швидке мовлення порушує комунікацію, а отже – і взаєморозуміння. Крім соціальної, дикція має і естетичну цінність, бо яскраво виявляє зовнішню культуру усного мовлення людини. У початкових класах робота над дикцією має на меті формування в учнів чистоти і якості вимовляння окремих звуків, складів, слів, оволодіння артикуляційною вимовою. Орфоепія допомагає учням оволодіти орфографією, а гарна дикція, правильне читання позитивно впливають на грамотність учнів.

Джерело:

Савченко О. Я. Методика читання у початкових класах. Київ : Освіта, 2007. 205 с.

Важливим завданням у роботі над технікою мовлення є вдосконалення дикції учнів, а саме: формування чистоти і чіткості вимовляння окремих звуків, складів, слів, фраз. 
До приходу в школу діти здебільшого мають достатньо тренований артикуляційний апарат і мовленнєвий слух, щоб розрізняти на слух і відтворювати у власному мовленні всі смислорозрізнювальні властивості звукових одиниць. Проте слід ураховувати недоліки функціонування мовленнєвої бази учнів. Поширений характер має неточна робота артикуляційного апарату: по-перше, у результаті в’ялості і недостатньої гнучкості (рухливості, “слухняності”) частин мовленнєвого апарату спостерігається нечіткість вимовляння; по-друге, у результаті надмірного напруження м’язів мовленнєвого апарату виникає велика поспішність промовляння. Частими в учнів бувають індивідуальні дефекти мовлення: гаркавість, шепелявість, присвистування і под.
Виявлення зазначених недоліків допомагає визначити основні напрями їх подолання:
1) проведення артикуляційної гімнастики, спрямованої на розвиток і зміцнення м’язів губ, язика, щелеп, рота;
2) організація вправ для відпрацювання артикуляції голосних і приголосних звуків (ізольованих і в контексті).
У період навчання грамоти вправи з розвитку дикції необхідно проводити під час вивчення всіх звуків мови.
Ефективним засобом удосконалення дикції учнів є вивчення скоромовок, оскільки в них наявні звукові повтори і римування, цікавий зміст, лаконічність викладу.

Джерело:

Методика навчання української мови в початковій школі : навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів / за наук. ред. М.С. Вашуленка. Київ : Літера ЛТД, 2011. 364 с.