Верлібр

Верлібр – форма вірша, яка не має наскрізної симетричної будови, не передбачає метра, рими, внаслідок чого зникає і поділ на строфи, що структурно наближає його до прози:
Коли повертаю з чергового відрядження,
На мене чекає моя самотність біля порога
І купа нечитаних газет у скриньці.
І ще – сьогодні – твій лист…
Як жорстоке доповнення до моєї
Самотності.                         (А. Мойсієнко)
Ритм верлібру найчастіше ґрунтується на ритмічно-синтаксичних формах, іноді на паралелізмах, інтонаційно-синтаксичних повторах та інших поетичних фігурах, які виконують ритмотворчу роль.
Стосовно наявності рими у верлібрі можливі три варіанти:
– рима зовсім відсутня:
вирізьблюючи синього звіра
(сповідь осінніх проталин)
ми хотіли прокинутись
від простору квітки   (М. Гринів);
– рима обов’язкова:
В синьому строї вона напівдівчинка-напівпАнна                      а
Сиділа на білій лавочці біля мармурового фонтАна.               а
Зацікавленими рухами стежила за панорамою на ріцІ            b
І підсвідомо тремтіла забута квітка у її руцІ.                             b
Як хутко вона повернулась коли дісталась раптово музИка    c
З естради оркестри симфонії де проводилась репетИція.      d
Мале цуценятко здивовано зосередкувавши пИку                    c
Висунулось з-під її ліктів забувши про виховану амбІцію.       d
 (М. Семенко)
– рима спорадична:
…я зрадником стаЮ,
туманний сон росою осідає,
і я за зраду дістаЮ
велику нагороду –
себе – усю росу.
І знов скрізь туман,
і знову звук мій – справжній,
а не слово.                    (І. Лучук)
В українській літературі історія використання літературного верлібру починається у творчості І. Франка (цикл “Вольні вірші”, поезія “Мамо-природо!”) та Лесі Українки. Верлібром користувалися П. Тичина (“Плуг”, “Надходить літо”, “Золотий гомін”), В. Еллан-Блакитний (“Весняні вибрики”, “Маніфестація”), М. Рильський (цикл “Таємниця осіннього листя”), М. Семенко, В. Поліщук, І. Драч (“Соняшник”), Б. Олійник та ін.