Іронія

Іронія – художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. В стилістиці – фігура, яку називають “антифразис”, коли висловлювання набуває у контексті протилежного значення. Іронія – це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою. Осмислення “іронії” як естетичної категорії, як ідейно-емоційної оцінки явищ дійсності сягає античності, зокрема філософії Сократа. Проте іронія Сократа заперечує реальну істину і суб’єктивне уявлення її: “Я знаю тільки те, що нічого не знаю ”. Оригінальне розуміння “іронії” було в Україні. Теорія іронії розроблялася викладачами поетик Києво-Могилянської академії (В. Новицький, Т. Олександрович, Й. Кроковський, С. Яворський, Л. Горка, Г. Кониський, Ф. Прокопович, М. Довгалевський та ін.). У творах XVII–XVIII ст. розвивається її особлива форма – самоіронія, самонасмішка. У творах мандрівних дяків автори прикидаються простаками, дурниками, говорять нібито нісенітниці, але насправді – про серйозні речі, несумісні з довколишнім світом абсурду. 
Іронія-запитання – улюблений прийом Г. Сковороди. Вона виражається в глузуванні засобом іносказання, але завдання іронії та алегорії різні. Алегорія показує схожість між окремим, конкретним і чимось іншим, що є якоюсь загальною ідеєю чи принципом, а в іронії значення відмінне від сказаного, протилежне йому. Романтичну іронію розробили німецькі романтики (Ф. Шлегель, А. Мюллер), спрямовуючи її на літературну форму і використовуючи як засіб заперечення всього нерухомого й закостенілого. Г.-В.-Ф. Гегель вважав іронію романтиків суб’єктивною грою свідомості. В Україні розвивалася концепція заперечної іронії (І. Котляревський, А. Метлинський, М. Костомаров). Особлива заслуга в осмисленні іронії в художній практиці належить Т. Шевченку. У нього вона спрямована не до суб’єкта, а до об’єкта. Насмішка не заповнює остаточно її зміст.