Лірика громадянська

Громадянська лірика сприяє формуванню національної свідомості та гідності (Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, Леся Українка, О. Олесь, пісні січових стрільців, В. Симоненко, В. Стус та ін.), розбудові націотворчих та державотворчих тенденцій (збірка “Вежі” О. Ольжича), утвердженню загальнолюдських цінностей. Вона не лише виявляє посутність громадянської відповідальності автора, а й істотні риси ментальної свідомості (під час затяжної російсько-кавказької війни у XIX ст. Т. Шевченко звертався до волелюбних горців (чеченців): “Борітеся – поборете!”). 
Громадянська лірика постає ефективним засобом відродження нації на своїй онтологічній основі, що завжди було актуальною проблемою для українства та його поетів, які зазнавали переслідувань від чужинських режимів. Однак громадянська лірика спроможна оптимально виконувати свою функцію, коли вона спирається на естетичні критерії, поза якими неможлива ні поезія, ні мистецтво, не перетворюється на інструмент позалітературних інтересів.

Громадянська лірика розкриває суспільно-національні питання і почуття (“Золотий гомін” П. Тичини, “Любіть Україну” В. Сосюри). У громадянській ліриці можна виділити суспільно-політичну (“Антиглобалістичне” П. Скунця) і патріотичну (“Мені однаково” Т. Шевченка) тематики.