Лубенець Тимофій (1855–1936) – український педагог і діяч народної школи, учитель, директор школи, фахівець із теорії і методики початкового навчання.

Учення, захоплення ідеями К. Ушинського, який уважав народність одним з основних принципів демократичної педагогіки, приводять Т. Лубенця до думки, що розвиток у дітей інтересу, уваги й пам'яті перебуває в повній природній залежності від їхньої рідної мови. В умовах неприйняття офіційною педагогікою цих вимог дитячої психології він наполягає на тому, щоб навчання в початковій школі неодноразово відбувалося саме рідною мовою дітей. У 1883 р. під псевдонімом Норець виходить його “Граматка” – український буквар, а під псевдонімом Хуторний – “Читанка”, що за характером матеріалу є логічним продовженням “Граматки”. Т. Лубенець залучає до тексту своїх підручників велику кількість народних творів: пісень, приказок, повчань, казок. Очевидні переваги такого типу підручників не стали позитивним аргументом для Міністерства освіти, яке конфіскувало їх і заборонило використовувати в народних школах, для яких вони призначалися.

У 1903 р. виходит друком основна педагогічна праця Т. Лубенця “Педагогічні бесіди”, в якій він висловив власне розуміння принципів дидактики початкового навчання. У 1910 р. він опублікував книгу для читання в народних школах для III–IV років навчання “Зернятко”.

Від 1917 р. Т. Лубенець із палким ентузіазмом узявся за організацію української школи. Наприкінці березня 1917 р. він увійшов до відповідності спеціальної підкомісії міської ради Києва, яка мала розробити план запровадження української мови в київських школах. Т. Лубенець продовжував створювати підручники й навчальні посібники для нової трудової школи, залучаючи до розроблених раніше матеріал новий. Так, у 1922 р. вийшла його “Граматка”, у 1923 р. – “Перша читанка для трудових шкіл” та “Друга читанка для трудових шкіл”. 

Аналізуючи методику читання в дореволюційних початкових школах, педагог дійшов висновку, що в них переважно дбали про механічне читання. Про різні форми читання, які б викликали активність учня, сприяли свідомому засвоєнню прочитаного, взагалі не відбулося. Водночас у деяких школах переважали уроки так званого “словотлумачного” читання, які будувалися, передусім, на докладному поясі не лише слова, фрази, а й окремих слів. Тогочасні методичні посібники рекомендували ставити так багато запитань для з’ясування змісту невеликого за обсягом твору, що діти втрачали можливість відчути його художню красу, насолоджуючись його сприйняттям. Т. Лубенець уважав, що педагог має не тільки вчити школярів читати й переказувати прочитане, але й розуміти зміст твору, його основні думки, відчувати красу мови. 

У статті “Про книги для читання в школі” педагог зосередив увагу на самому процесі навчання читати, на позакласному самостійному читанні, а також проаналізував книжки для читання (читанки й хрестоматії) сучасних йому авторів. Він закликав підносити роль позакласного читання для активізації пізнавальної діяльності учнів у процесі самостійної роботи над книжкою. Педагог також наголошував на тому, що в методиці навчання читати місці є образ читання вчителем. Слушними були підтвердження Т. Лубенця про те, що книжка для читання має виховувати у дітей благородні почуття, а не лише навчати їх. Великого значення педагог надавав естетичному вихованню використання книжки. Він переконував, що в книжках для позакласного читання містяться твори про природу рідної країни, що сприятиме вихованню у дітей почуття прекрасного. Неабияку роль можуть прогресувати також науково-популярні статті.