Етнопедагогіка

Етнопедагогіка – галузь емпіричних знань про виховання молодого покоління, здобутих упродовж історичного розвитку того чи іншого етносу. Етнопедагогіка розкриває мету, зміст і методи виховання з урахуванням вікових особливостей, фізичних і психологічних можливостей дітей. Є важливим чинником соціалізації людини, засвоєння нею норм суспільної моралі й поведінкової культури, навичок трудової діяльності, духовних, художньо-естетичних ідеалів, що забезпечує єдність поколінь народу, суспільних цінностей. Етнопедагогіка спрямована на гармонійний розвиток особистості в психологічно близькому оточенні та сприяє формуванню творчих можливостей людини. 
Загальні засади української етнопедагогіки: природо-, культуровідповідність виховання; єдність виховних і дидактичних елементів у процесі виховання; трудовий характер виховання, його зв’язок із життям; духовність у вихованні. Серед засобів – дитячий фольклор, ігри й іграшки, звичаї та обряди, залучення дітей до посильної праці відповідно до віку та статі, до занять ремеслами й мистецтвом. Основною сферою дії етнопедагогіки була і залишається родина, однак традиційно вона передбачала вихов. вплив громади (за народним звичаєвим правом), а також взаємонавчання і взаєморозвиток дітей у дитячих і молодіжних об’єднаннях (гуртах, громадах тощо). У народі етнопедагогічний досвід родинного (сімейного) виховання називають материнською школою, батьківською педагогікою. Етнопедагогіка – міждисциплінарна галузь знань, її вивчають у межах етнічної антропології, етнології, педагогіки, соціології та ін. наук. 
В українській етнології традиції народного виховання розглядають як невід’ємну складову етнічної культури. Значний етнопедагогічний матеріал різних регіонів України зібрали П. Чубинський, О. Маркович, М. Максимович, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, А. Онищук, Д. Лепкий, О. Малинка та ін. У понятійному апараті педагогічної науки термін “етнопедагогіка” функціонує поряд із терміном “народна педагогіка”, який запровадив О. Духнович. К. Ушинський обґрунтував принцип народності у вихованні з погляду психології і високо оцінив народну систему виховання, а першою спробою народної педагогіки вважав казку. В українській педагогічній думці кін. 19 – поч. 20 ст. поняття “народної педагогіка” пов’язували з ідеєю рідної школи, національного виховання. Послідовно принцип етнографізму у вихованні в педагогічну теорію і практику впроваджувала С. Русова. У діаспорі проблему цінності традиційно-народного виховання ідеалів у житті українського народу вивчав Г. Ващенко. Як засіб одуховнення виховного процесу в школі народно-педагогічні засоби широко використовував В. Сухомлинський. Він пропагував ідеї народної педагогіки у сімейному вихованні.