Прозове мовлення

Прозове мовлення – мовлення не організоване ритмічно, не вритмоване; літературний твір або сукупність творів, написаних невіршованою мовою. Проза – один з двох основних типів літературної творчості. Поезія і проза – глибоко своєрідні сфери мистецтва, які розрізняються і формою, і змістом, і своїм місцем в історії літератури. Донедавна прозою (на відміну від поезії) вважали всі нехудожні словесні твори; подібний слововжиток спостерігається навіть у XX ст. 
В українській літературі поняття “проза” як повноправного мистецтва слова поширилося у післяшевченківський період. Художня проза у власному розумінні цього слова – порівняно пізнє явище, яке інтенсивно формувалося ще з доби Відродження, у давній і середньовічній літературі проза мала специфічне призначення: у прозі  творились зазвичай лише напівхудожні, “змішані” твори прикладного характеру (історичні хроніки, філософські діалоги, ораторські твори, описи подорожей тощо) або ж твори “низьких”, комічних жанрів (фарси, деякі види сатири тощо). 
Проза тих часів – це т. зв. ритмічна проза, яка своєю формою наближалася до вірша, сприймалася як своєрідне відгалуження поезії. Наприклад, у києворуській прозі  наявна послідовна ритмічна організація: текст членувався на більш-менш рівні відтинки (колони), котрі часто завершувалися (чи починалися) співзвучними дієслівними або іменниковими формами, що виступали прообразом рими. Лише починаючи з доби Відродження (в українській літературі значно пізніше) формується проза, а з доби Просвітництва вона відіграє провідну роль у літературі (роман, новела, повість). 
Донині не розв’язано питання про формальну організацію художньої прози. Досить поширеною є думка, що за своєю організацією проза не має принципових відмінностей від повсякденного побутового мовлення. Її опоненти небезпідставно стверджують, що в прозових жанрах є своя складна і внутрішньо закономірна структура, яка принципово відрізняється від віршового ритму і при цьому усе ж виводить прозу за межі буденної мови (Г.Флобер, М.Коцюбинський, Е.Хемінгуей та ін.), вимагаючи від автора не меншої напруги і майстерності, ніж вірш. 
Художня своєрідність прози  не вичерпується принципами зовнішньої організації мови. У прозі домінують суттєво відмінні способи та форми словесної образності від тих, якими користується поезія. Так, різні види тропів, які здебільшого мають велике значення для організації поетичного мовлення, у прозі посідають куди менш помітне місце. Якщо в поезії джерелом “художньої енергії” є взаємодія, взаємовідзеркалення словесних вимислів, здійснюване різними формами зіставлення слів (порівняння, метафора, метонімія тощо), то для прози найбільш характерною є взаємодія різних мовних планів: мови автора, оповідача, персонажів. Через взаємовідображення цих мовних планів здійснюється осмислення й оцінка зображуваного. Художньо-словесна тканина в прозі (порівняно з поезією) постає більш “прозорою”, що, здавалось би, відтворює певну життєву реальність безпосередньо. Водночас постійно відчутна образна сила митця, майстерність володіння словом, згармонійована точність і ясність мовних планів. Значно вагомішу роль у прозі відіграє сюжет, послідовний розвиток дії; предметнішими і більш визначеними є характери та обставини.