Ліро-епос

Ліро-епос – художні твори, у яких органічно поєднано принципи епічного зображення з ліричним вираженням. Ліричності набуває кожен поетичний розповідний твір завдяки емоційній експресії, що виражає ставлення автора до зоб­раженого. У межах ліро-епосу за характером взаємодії епічного та ліричного начал вирізняють два жанрові різновиди: епіко-розповідні та лірико-розповідні твори. 
Епіко-розповідним властива прозаїчна орієнтація: розвинена фабула, конкретність і пластична предметність, індивідуалізація характерів, значний обсяг тексту, перевага розповіді над роздумом, зображення над вираженням, причому практично відсутнє “Я” наратора (поеми “Пансь­кі жарти” І. Франка, “Марина” М. Рильського, “Данило Галицький” та історична поема “Сліпці” М. Бажана, поема з елементами легенди “Кармалюк” А. Малишка, історіософська поема-епопея з фрагментами історичної хроніки, спогадів, розмислів “Попіл імперій” Ю. Клена). 
Авторську позицію потужно виявлено в сюжеті, предметності, деталях, епітетах, поетичній інтонації тощо. До цього різновиду належать такі: 
– віршована повість (“Гарасько, або Талан і в неволі” М. Макаровського, “Бідний Генріх” І. Франка); 
– оповідання (“Іржавець” і “Саул” Т. Шевченка, твори збірки “Уманські спогади” М. Бажана, “Любов” М. Рильського, “Троє яблук циганок” і “Калина на тому світі” І. Драча); 
– новели (“У Вільні, городі преславнім…” Т. Шевченка, “Великодня ніч” М. Костомарова, “Хрест на кручі” Б. Лепкого, “Суд Сірка” Ю. Липи, “Кривда” В. Симоненка); 
– дума (“У неділеньку у святую…” Т. Шевченка); 
– сатира (“Дума про Маледикта Плосколоба” І. Франка); 
– легенда (“Підземна церква” А. Метлинського, “У Бога за дверми лежала сокира” Т. Шевченка, цикл із 6-ти творів “Легенди” І. Франка, “Сонцева помста (Східна легенда)” В. Свідзинського, “Про шевця Кожум’яку” Ю. Липи, “Київська легенда” І.Драча); 
– казка (“Лис Микита”, “Абу-Касимові капці” та “Коваль Бассім” І. Франка); 
– синтез поезії, драми, прози (казка “Гетьманівна” і сатирична казка “Чорнотроп” В. Мисика; “Цар Плаксій та Лоскотон” і “Подорож в країну Навпаки” В. Си­моненка; поема “Котигорошко (Українська народна казка, переписана в ХХ столітті)” В. Терена); 
– трагічна антиказка “Телесик: Хатня інсценівка 33-го року” В. Голобородька); 
– гумореска (співомовки С. Руданського, “Нові співомовки” І. Франка, твори С. Олійника, Д. Білоуса, С. Воскрекасенка, І. Малковича); 
– байка (твори П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Глібова, І. Франка, сучасних байкарів); 
– притча (цикл “Притчі” з 12-ти творів І. Франка, переспіви В. Мисика “Шах і селянин” (за У. Зоконі), “Учений і перевізник” (за Джололоддіном Румі)). 
Виклад у цьому жанровому різновиді сконцентровано навколо певної події.
Лірико-розповідними творам притаманний ліричний спосіб викладу як принцип поетичної структури: цей спосіб (або манера) демонструє емоційну співучасть ліро-епічного розповідача в розвинутому епічному сюжеті. Наратор нерідко виступає з позиції свідка, залучаючи читача до уявного світу твору. 
Текст ліризують насамперед стилістичні особливості викладу: риторичні запитання й вигуки, звернена до героя розповідь, ліричні повтори, експресивні епітети й метафори, певна тональність як взаємодія низки інтонаційних тем (йдеться про емоційний ореол, притаманний тому чи тому персонажеві). Позафабульні ліричні відступи (фрагменти тексту, у яких відсутні розповідь про події, опис обставин дії чи характеристики персонажів, а ліричні суб’єкти викладу перебувають поза подійним світом героя в ліричному часі сюжету) можуть заповнювати проміжки між зображеними подіями в ліричний спосіб. Йдеться про більш-менш розгорнуті й відокремлені емоційні коментарі, звернені до читача або персонажа повідомлення, передбачення, погрози, демонстрування “механізму розповіді” та зазначення свого джерела відомостей, спонукання читача до уваги, повчання, застереження, полеміку тощо. 
Епічна фабула втрачає конкретність і деталізованість, набуваючи узагальненості, підпорядковуючись рухові авторського переживання. Такими є фольклорні та літературні балади (Л. Боровиковського, М. Костомарова, А. Метлинського, Т. Шевченка, Ю. Федьковича, Лесі Українки, І. Франка, М. Чернявського, М. Вороного, В. Бобинського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, Д. Павличка, І. Драча); поеми – біблійно-філософська та міфологічно-філософська (“Марія” Т. Шевченка, “Магомет і Хадиза” П. Куліша, “Мойсей” І. Франка), історична й історіософська (“Гайдамаки” Т. Шевченка, поеми з баладним завершенням “Настуся”, “Великі проводи. Поема (1648)”, “Маруся Богуславка. Староруська поема (1620–1621)” П. Куліша, “Іван Вишенський” І. Франка, “Мандрівка в молодість” М. Рильського, “Прометей” А. Малишка, “Політ крізь бурю” та “Нічні роздуми старого майстра” М. Бажана, “Ірій. Поема у витворах скіфського золотарства” Б. Мозолевського, “Рогніда і Володимир” М. Руденка, “Червоні конвалії” В. Симоненка, історичний роман у віршах “Маруся Чурай”, історичний роман “Берестечко” і поема-балада “Скіфська Одіссея” Л. Костенко), побутова (поема “Наталя, або Дві долі разом” М. Макаровського) включно із соціально-побутовою (“Сова”, “Княжна”, “Марина” Т. Шевченка) та побутово-етологічною, де проблематизовано морально-етичний вибір героя (“Наймичка”, “Відьма”, “Петрусь” Т. Шевченка). Осібно в жанровому плані стоять сатирична поема “Куліш у пеклі (Небрешина поема Панькова)” П. Куліша у стилі бурлеску – свого роду розправа, а також поема “Чорнобильська мадонна” І. Драча – унікальна мозаїка реально конкретного й символічного, оповідей учасників і свідків чорнобильської катастрофи й драматичних роздумів поета-ліричного героя, трагічного й життєво-комічного, оди й сатири. 
Жанрове багатство й різноманітність творів української літератури не підлягають сумніву. Стосовно жанрових визначень згаданих текстів слід мати на увазі те, що “чисті” жанри існують лише в теорії; кожен твір становить суто індивідуальну жанрову модифікацію з домінантою комплексу визначальних особливостей.